З батьками займається гірше

Проблема, що з батьками діти займаються гірше (якщо не зовсім не хочуть) давня і мені доводиться раз за разом втішати/наставляти засмучених, а часом і зовсім зневірених мам.

Я не буду заперечувати, що це не так. Так дійсно і є за винятком віртуозної майстерності, до якого ми з вами і прагнемо (на щастя, це цілком посильно).

Я бачу причину даного питання в наступному:

- Батьки не завжди бачать ситуацію комплексно, тому вчасно реагувати і маневрувати складно, що призводить до того, що діти “вислизають”, увага втрачається.

- Нестача методичної обізнаності батьків, що часто затягує процес і не дає можливості досить захопити маленького учня.

- Відсутність системності. Часто батьки думають, що раз ми з ним завжди разом, то коли буде зручно, тоді й позаймаємось, а це призводить до того, що дитина починає “викручуватись”, теж намагаючись пересунути час занять на “більш зручний”, навіть несвідомо. Просто завжди ж разом, ще позаймаємось, куди поспішати!

- Діти бояться батьків засмутити. І це найважливіший пункт, але я спеціально пишу його останнім, тому що попередні також важливі. Мама – “острівець безпеки” для дитини. Якщо прийде злий/нудний вчитель, на нього завжди можна поскаржитись – мамі, яка зрозуміє, приголубить, знайде іншого, хорошого вчителя. А якщо цим самим учителем стає мама? І у мами (в силу попередніх описаних пунктів) не завжди виходить цікавим і доступним чином пояснити те, що вона хоче донести? Дитина лякається, втягує шию в плечі, а поскаржитись нікому … Адже Учитель і є Мама! Результат – мама засмучується/сердиться, а часом і, вибачте, біситься, а дитина блідне, никне. А мотив то був зовсім інший. Справа в тому, що основна роль мами – оберігати, а роль вчителя – наставляти, навчати і навіть оцінювати. Від вчителя дитині набагато простіше почути, що ти тут не правий, а тут можеш зробити краще. Життя від цього не закінчиться. А якщо тобою незадоволена мама, справа складніша. Про це дуже добре описує Людмила Петрановська в книжці “Таємна опора”.

Так як же бути? Не вчити дітей, довіряючи тільки вчителям? Запитаєте ви. Я вважаю, що ні, вчити самим можна і навіть потрібно, адже відданих своїй справі вчителів можна шукати довше, ніж самому стати грамотним наставником своїй дитині.

Для збереження балансу, я вважаю, потрібно наступне:
- Дарувати дитині безумовну любов, незалежно від віку і ситуації. Тобто я люблю тебе не за те, що ти хороший учень, а тому що ти мій улюблений син/дочка.

- Спокійним тоном пояснювати, що коли ми займаємось, Ви ніби трохи як вчитель, але навіть якщо Ви будете робити зауваження дитині, це ніколи не буде означати, що Ви розлюбили її, як свою дитину. Для дитини це не само собою зрозуміле. Можна навіть написати це як правило на стіні, я не жартую!

- ЗАВЖДИ стежити за тоном. Ой, як часто я це говорю! Доброзичливий і люб’язний, навіть якщо Ви вже “сто раз йому це повторили”.

- Мати розклад ваших занять, щоб не сперечатись, що ви “часто” займаєтесь. І чітко йому слідувати. Все за планом, без претензій.

- Намагатись, щоб навчання було дійсно ЦІКАВИМ. Не бійтесь вносити різноманітність навіть у шкільні завдання. Це вдячна праця!